Назад

З 1936 року проживав у селі Женево-Криворіжжя Ново-Одеського району до 1964 року. Вчився в школі, працював в колгоспі імені Щербакова. В 1947 поступив у школу ФЗН №11 після закінчення працював на заводі імені 61 Комунара. А з 1949 по 1953 була служба в армії. Після виходу в запас вступив навчатися на майстрів-закоперщиків при будівельному технікумі (Московський трест «Фундаментбуду»).

З 1953 по 1955 рр. будував Куйбишевську ГЕС, працюючи майстром копрових робіт. У 1955-1957 роках працював у колгоспі імені Щербакова. У 1957 році був призначений завідуючим Криворізьким сільським клубом. На цій посаді він пропрацював до 1964 року. В 1962 році закінчив Херсонський культосвітній технікум (режисерське відділення). Два роки працював директором Кашперівського Будинку культури. З 1966 по 1986 рік працював художником-оформлювачем в різних установах міста Нова Одеса.

Анатолій Вітренко – одружений. Має дочку, сина, четверо онуків та правнучку Аліночку.

Автор книг: «Живій свідок», «Загублена пам’ять», «Земна колиска», «Песня юга», «Між двома огнями», «Поэты о царскосельской статуе».

Почесний громадянин міста Нова Одеса. «Людина року» в номінації «Митець 2001 року».

Твори

Вітренко А.М. А мова, як море…: Поетичний збірник. – Миколаїв: ПП Шамрай «Поліграф центр», 2003. – 72с.
Вітренко А. Живий свідок. – Миколаїв: Можливості Кіммерії, 1998. – 142с.
Вітренко А. Загублена пам’ять: Повість та роман. – Миколаїв: МС-Плюс, 2000. – 188с.
Вітренко А. Земна колиска/ Вступ. слово Д. Кремінь. – Миколаїв: Вісник Жовтневщини, 2001. – 100с.
Витренко А. Песня юга/ Вступ. слово Л. Ржепецького. – Николаев: Приват-Полиграфия, 2002. – 103с.

Вітренко Анатолій
БУНТАР
(новела)

На все життя запам’ятав ранню весну 1943 року.

Тепле сонечко пригріло і танучий сніг перетворився у бурні стрімкі потоки води. Особливо по ярах-балках. В цей час дуже хотілося побродити на природі, побачити, як швидко тане сніг. Та доводилося сидіти в хаті, лише роздивлятися через вікно, бо не було добротної взувачки. Чоботи – латані-перелатані, а черевики із свинячої шкіри якщо весною і взути, то швидко пропускають воду, ніби сито…

Сидів і нудьгував… батько на конефермі порався біля коней. Мати насмажила соняшникових насінь, пішла до сусідів на посиденьки. Та ненароком мій погляд зупинився на годиннику, який висів на стіні і ритмічно відбивав: цок-цок…

І чомусь закортіло мені дізнатися: що ж там за механізм? Довелося зняти його зі стіни, та спробувати розібрати. Спочатку відокремив стрілки, а потім залізну кришку – циферблат з намальованими ведмедями у лісі… А потім коліщатка: малі й великі. Розібрав вщент до гвинтика. Погрався на столі, покрутив коліщатками. Вони крутилися неначе «дзиги». А коли набридло гулятись з коліщатками, вирішив все скласти на свої місця. І що я не робив, нічого не виходило. А думалося, що все так просто. Тому довелося всі запчастини скласти до купи, замотати в клапоть матерії і заховати на грубці, що біля печі. В той час я думав, що ніхто не помітить що годинника нема. Але десь під обід повернулася мати додому. Не минуло й п’яти хвилин, як мати поглянула на стіну, де повинен був висіти годинник. Стривожено запитала: - «Толю, а де ж годинник?».

Я не встиг приготувати відповідь, тихо собі під ніс сказав:

- Та я його зняв…

- Навіщо?

- Хотів побачити: що там всередині…

- І що, побачив?

- Так.

- А де ж ти його подів?

- Ондечки лежить на грубці…

Коли мати дістала з грубки розібраний вщент годинник запричитала: «Що ж ти натворив? Ось прийде батько, він тобі дасть годинника».

Я прожогом вибіг з хати, поспіхом зодягнув стару куфайчину і взув черевики (ботінки). Мати за мною, - Підожди, куди ти?

Я на город! Прямую до річки. На льоду вже було сантиметрів 10-15 води. Лід швидко танув, крига вся в дірочках, немов решето… Я повернув направо попід річкою і швидко чкурнув в напрямі села Новопавлівки. Ще в голові не було визначено: куди і навіщо я тікаю… і лише тоді, коли я проминув село Криворіжжя, на думку прийшло рішення: піти в село Григорівку. Там проживала материна сестра Дуня, яка доводилася мені тіткою. Але поскільки вона старша моєї мами, я її називав – баба Дуня.

Признатись, я її ще жодного разу й не бачив, тільки чув від батьків, що вона живе у селі Григорівці (тепер Зарічне).

У неї була заміжня донька Саша, моя двоюрідна сестра.

Попід горою йти було неможливо. З балок стікала вода й майже по самі коліна створилося суцільне снігове місиво… Я уже набрав повні черевики холоднющої води.

Щоб то було: повернутися додому, попростити пробачення за скоєну шкоду. Навіть скуштувати від батька ремінця… Так ні ж! Хвилину постояв я в нерішучості, став метикувати, як вибрати найкращій маршрут… І допетрав, що треба піднятись вище і йти по горі, але не відриватись від річки, щоб її бачити, бо знав, що Григорівка знаходиться понад річкою… Я ще жодного разу навіть улітку ніколи там не був.

Не пройшло й ста метрів, як на моєму шляху з’явилася балочка, наповнена снігом. Верхній сніг ще був схожий на себе, а попід снігом вже дзюркотіла вода. І як я не старався обережно перейти балочку, в центрі я провалився майже по пояс в сніг, ледве перебрався на протилежний бік балочки. Вже ноги замочив по самі коліна у холодній крижаній воді. Майже з десяток таких перешкод я подолав, поки досяг Новопавлівського містка.

Під мостом вирувала темна від немулу вода. Я перейшов міст і задумався: який вибрати шлях? Вирішив піти горою, минаючи села. Відірватись від річки я боявся, боявся, що не знайду Григорівки, заблукаю.

Вирішив піти понад річкою, по горі обійти село. Але тут вода ще швидше стікала з гори. У черевиках вода нагрівалася від ніг. От тільки біда, коли я йшов по твердій землі – ця тепла вода аж чвирикала, покидаючи черевики. А нова снігова вода заповнювала її місце. Ось позаду залишилася Новопавлівка, на обрії показалась Новомиколаївка. Я ще чомусь думав, що через годину я вже буду в Григорівці…

На думку прийшли спогади, коли мати сусідським жінкам не без гордощів говорила: «У мене синок, Ваня, такий уважний, такий хорошій… А як його шанують люди… А цей росте, що з нього вийде, не знаю… Зовсім не такий…»

І гіркий клубок здавлював моє горло. Я знаходив в собі виправдання в тому, що я вірно роблю, що втікаю від несправедливих батьків.

Жаль охоплював кожну клітину мого дитячого організму: коли б не я, (коли длубали до війни у кухні коробочки бавовни), вони ніколи б у житті не довідалися про Тараса Шевченка… Про його гірку долю… Коли я читав «Катерину», «Гайдамаки», «Перебендю» - вони плакали.

У думках я розмовляв з матінкою: «Ваня завжди носив нові штани і сорочку, ви лише тоді, коли він зносить до останку, перешивали для мене…

Оцей проклятий жаль до себе не давав змоги повернутися додому. З’являлася якась незрозуміла впертість: «Я маю втопитися десь в невідомій балці, але не повернутися додому…»

І тоді в моїх спогадах чомусь з’являвся Мишко Підпригора. І як не дивно, подумки я йому заздрив за його впертість… його вішають вірьовкою до стелі, а він не вибачається…

Які тільки не приходили спогади: і широкий степ, де трави навпіл з квітками, ніби море розливалося навкруги. І скирти соломи, які аж кишіли мишами. Батьки мої тоді провіювали пшеничку, а потім жарили на жерстянці, і, замурзані сажою, сміялися від задоволення, що знайшли спасенну їжу…

І лісосмуги, де ховалися від пекучого сонця та нишпорок, які могли запроторити в Сибір чи на Соловки… і курені, де влітку я зростав серед мужиків, в яких закурені вуса та пальці від махорки… Та більше всього я вештався біля жінок, що сапали. Ось вони сапають ще невеличку кукурудзу, я бігаю біля них, розпитую кожну: «Ви не бачили пташиного гніздечка? А хочете я вам покажу, там у гніздечку крашаночки…» А ось біля куреня неподалік чавунний круглий казан на триногах … Вариться кандьор…

Біля куреня дві великі дошки, одна пофарбована в червоний колір, де записують крейдою передових колгоспників, а на чорній обов’язково два-три прізвища ледарів… Мужики сміються: Дуіцкий і Марченко сьогодні «фігурують» на чорній дошці. Та мені не цікаво знаходитися біля мужиків. Я біжу до жіноцтва повідомити, що ось-ось, за півгодини, можна кидати працю, бо вже кандьор допріває і буде обід, якщо не почують дзвін рельси, то на флагштоці піднімуть білу хустину, яка кликала усіх на обід…

Як ось одна жіночка погладила мене по голівці: - «Толюньчик, піди, он грядка недалечко з цибулею, - нарви нам по цибулинці і принеси. Я ще рахувати не вмів, тому вона мені загинала на руках вісім пальчиків, це скільки треба вирвати цибулинок. Я роздав кожній по цибулині. Бригадир відчитує жінок, що цього робити не можна… А потім чомусь згадав село Веселий кут. Навпроти нас на протилежному боці дороги проживав мій ровесник Вітя… Ось він запрошує мене до себе у сарай подивитись маленьких цуценят, яких привела їхня сука. Не встигли ми добре роздивитися цуценяток (у сараї було темно), я тільки побачив дві червоні жаринки – очі суки. Вона швидко покинула ясла, і вкусила мене за ліву ногу, відірвала шматок литки на нозі.

Я впав і через дорогу ліз рачки додому. Добре, що на той час приїхав з Миколаєва мій старший брат Ваня. Він закінчував медичний технікум, приїхав на канікули. Побачивши мене у крові, він мене на руках доніс додому, промив рану, перев’язав справжнім бинтом…

У своїх спогадах я минув Новомиколаївку. Попереду, ніби у морському мареві бовваніло село, (занадто велике, як мені здавалося), я здогадався, що то Малинівка. Так захотілося тепла, домашнього притулку. І я ненароком подумав про батьків, мені їх стало шкода… дивно. Себе я вже не жалів, жалів рідних батьків. Мені навіть почулося благальне слово: «Толю, вернись додому!»

Я оглянувся, нікого нема. Внутрішньо в душі я відчував, як вони сперечаються. Батько запитує: «Ти, що його била?»

- Ні, я навіть пальцем не торкнула його…

- А чому ж він утік?..

- Я тільки казала: скажу батькові, він тобі дасть!...

Мені стало шкода мамочки: як їй бідній дістається… та я не зупинився. Вперто йшов на північ, шукаючи спасенне село Григорівку. За короткий час я мабуть на рік подорослішав. Я змагався сам із собою… Та прийняти вірне рішення я не міг. Незнайома дорога манила мене все далі й далі.

І коли я проминув Малинівку, мене чекали ще більші випробування. Внизу, попід горою, снігова вода сягала вже колін, тому я знову піднявся на гору. І знову перешкоди: балка за балкою. А сніг був як кисіль. І ось найбільш глибока балка. Метрів за десять я зупинився. В балці росла маслина, з половини її стирчали вільні від снігу гілки, на яких цвірінькали горобці, раділи весняному сонечку. Вони кумедно стріпували крильцями, ніби проганяючи зиму. Я хвилин п’ять споглядав їхнє веселе щебетання. І я позаздрив горобцям. Так хотілося попрохати їх: «Горобчики – горобчики, перевезіть мене на той бік балки». Та коли я рушив, не зробив і п’яти кроків, як вони дружньо злетіли у напрямі Григорівки. В оцій балці я загруз вище колін, і якби не гілки маслини, за які я вчепився й виліз, мабуть там і залишився б, не вибрався на суходіл…

Метрів за двісті внизу, відірвана від села, бовваніла велика споруда млина. Я вже зовсім вибився з сил. І вже не радий був своїй втечі.

Тепер я вже себе не жалів: «Так тобі й треба!» - промовляв я сам до себе… Сам захотів цієї втечі. Хіба батьки винні? Приходив здоровий глузд, та дуже запізно. Пройшло ще з півгодини моєї подорожі, як показалося вдалечині село Григорівка.

Чомусь на думку спало велике вогнище, де б я зміг обігрітися та просушитися. Згадав, як до війни читав пригодницьку книгу, в якій розповідалося про племена людей, що вели боротьбу за вогонь. Вони ночами по черзі сторожували вогонь, щоб інші племена не могли викрасти його. Ця книга справила велике враження, заставила по-іншому думати про світ.

Чомусь я думав, що Малицькі (прізвище баби Дуні) живуть з краю села. Я зрадів: зараз закінчаться мої подорожі, знайду своє спасіння: перевзуюся. Полізу на теплу піч, обігріюся… І, звичайно, дуже хотілося їсти. Так дуже, що в животі спрацювали якісь спазми від голоду.

Але коли запитав у однієї тіточки: «Чи це Григорівка?» - отримав стверджувальну відповідь. Та Малицька тітка Дуня і її донька Саша Полудневич жили аж на протилежному кінці села. Так що мені топати ще треба було три кілометри. Оці останні кілометри я вже починав проклинати. Дурні люди, думав я, ну навіщо робити у селі одну таку довгу вулицю?

В кінці села, проти гори стояла старенька хатина, мені її показали сусіди, і коли я зайшов у хату, де запахло борщем і млинцями, (і ще відчувався старовинний запах, і навіть запах рідні), я побачив стареньку бабу Дуню, дуже схожу на матір і Сашу – сестру, а також чотирирічну дівчинку з чорними намистинками – очицями, яку звали Марія.

- Боже мій! О, господи! Сплеснула руками баба Дуня… Це ти, Толя?! Як же ти добрався до нас?..

- Дуже просто, - відповів я … Пішки…

- І як тебе відпустили батьки в таку далечінь?

- А вони мене не відпускали, - кажу я, я сам захотів вас побачити…

Мені стало дуже соромно за свій вчинок. І я подумав: «А що як про мене подумають, що я божевільний?» Що ж я наробив?

Та всі – і Саша, і баба Дуня почали мене переодягати у суху одежину, правда дуже велику, бо я підкочував халоші в штанях. Мої штани викручували від води. Повішали біля грубки сушитись. Ноги мої від води побабчились, стали білі, білі…

Згодом мене накормили. Стали розпитувати за батьків, запросили на теплу піч. Моя племінниця Марія теж полізла на піч. Вона здавалася мені чомусь смішною, щипала мене.

- Що ж ти нічого не кажеш за батьків? – запитала баба Дуня.

І тут я не втримався і заплакав.

- Я шкоди наробив, - бабо Дуню, - витираючи сльози, промовив я.

Не бери дурне в голову, мене заспокоювали, - все буде добре…

- Толю, розкажи, як ти нас знайшов?

І я почав розказувати бабуні: - Хіба тут важко шукати? Іди собі понад річкою, от тільки шкода, що сніг взявся водою, сонечко припекло…

А от Амундсен шукав Північний полюс. Очі сліпнуть від білого снігу, мороз тріщить більше 60 градусів, ніяких орієнтирів, хіба що білі ведмеді… Бабуня, - казав я, - тут треба тільки дуже захотіти і тоді завжди доб’єшся своєї мети…

- Ти подивися, Сашо, яке мале, а яка розумна дитина, - говорила баба.

- Ет! Ви ще того не знаєте, які раніше були племена… У них навіть вогню не було… Його добували тертям деревини. І в кого був вогонь, ті й були найбагатші люди. Вони вогонь охороняли, бо нападали інші племена, щоб викрасти його…

- Ти диви, що знає, здивовано казала баба Дуня. Хто ж тобі таке розказав?

- Я книги читав, - відповідав я. Ех! Шкода, що немає «Кобзаря» Тараса Шевченка, я б вам почитав вірші: «Наймичку», «І золотої й дорогої…», «Мені тринадцятий минало…» Хочете, цей вірш я вам розкажу напам'ять. І я читав:

Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнятко за селом.

Чи то так сонечко сіяло

Чи то мені чогось було?

Мені так любо, любо стало,

Неначе в Бога…

Я почав кашляти, в грудях щось здавило, горло захрипло і заболіло, я не міг проковтнути навіть слину. Піднялася температура. Мене почало лихоманити.

- Сашо, піди в погріб, там в полив’яному горщечку візьми козиного лою. Я йому розітру груди, - розпорядилася баба.

Мені добряче розітерли груди, одягли байкову сорочку, потім підв’язали великою вовняною хустиною. Ноги розітерли денатуратом. І від такої процедури і любовної ласки до мене заснув, як убитий…

Прокинувся вранці, почув голос батька:

- Де він?! Ми з Яриною ні на мить не заснули.

- Миколо! – Звернулася баба Дуня до батька, - Не бий його… З нього вийде велика людина!

І ось знову я в дорозі, на санках удвох з батьком.

Сніг ще де-інде білів, більшість землі вже звільнилася від снігу. Санки по снігу шелестіли, а по чорнозему ніби прилипали до землі. Всю дорогу ми мовчали. Жодного слова.

Я згадав, як до війни, в 1937 році ми, хлопчаки, смеркома влітку бігали по дорозі з запаленими комишинами. Від самого Письменівського муру, аж до мосту, де ми жили. Ми бігли по вулиці, галасували, а комишини при згоранні сипали у повітря іскри. І раптом мене спіймав за руку мій батько, і добряче вчистив мене по сідниці разів зо три. Я закричав. Хлопці розбіглися по домівках.

- Ти що, дурень! – крикнув батько, - хочеш комусь хату спалити?

Я чекав, ось доїдемо до свого села і він мені віддухопелить за мій бунтарський вчинок. Але батько повернувся до мене і мовчки укутав кожухом… я відчував тепло не тільки кожуха, а й тепло рідного батьківського серця. Жодного поганого слова я не почув і від матері. Ніби нічого такого і не трапилося…

Вже минуло 50 років як відійшла в потойбічний світ моя рідненька тіточка Дуня. 12 років минуло, як не стало сестрички Саші, 6 років, як не стало племінниці Марічки, що щипала мене на печі. 53 роки минуло після моєї втечі у Григорівку. 32 роки минуло після смерті рідного татуся, і 30 років в небесах витає душа матусі…

А коли батько лежав вже нерухомий, тільки ласкаві рідні очі ніби питали мене: «Як же ти, синок, залишишся без мене? Мій маленький бунтарю?!»

Мені хотілося впасти до батькових ніг, цілувати і просити ПРОБАЧЕННЯ за мої нерозумні витівки. Як прикро, що я в свої чотирнадцять років був ще пустуном. Та тільки великий клубок здавлював моє горло, а сказати я не наважувався, щоб не завдати ще більшого горя рідній людині…

Як ми НЕ ЦІНУЄМО БАТЬКІВ… Я й досі з великим болем і докором згадую свої бунтарські вчинки відносно батьків, своїх рідненьких, тому хочу застерегти живих: - «БЕРЕЖІТЬ СВОЇХ БАТЬКІВ!».

Анатолій Вітренко

ВСЕ ШУКАЮ ДУШІ ВІДПОЧИНКУ

Знов нав’язливі сни про дитинство своє босоноге,
І розтрачені дні відлітають, мов птахи за обрій...
Перейшов ту межу, де спокою нема, лиш тривоги,
І вже віз мій стоїть, не запряжений тільки в оглоблі.

Але я не змиривсь, все шукаю душі відпочинку,
Вже погонич стоїть, він чекає останню хвилину,
А надій вже нема, хтось украв рятівну соломинку,
Я здолав ту межу і нема мені більше зупину...
Та боюся зробить крок останній в провалля, безпам’ять,
Бо вертатись назад не дозволять найкращії Боги,
Ще надія живе, що залишу про себе хоч пам’ять,
Бо вітри вже піском замітають останні дороги.
Може тисячу літ, а можливо, що вистачить десять
Щоб забули мене, тільки будуть гірчить полини.
Я б хотів запитать у прозірливих праведних месій:
Скільки років мине у просторах святих давнини?
Все, здається зробив, але міг би зробити ще більше,
Та мене не знайшли, щоб підтримати вчасно в житті.
Все погонич стоїть... Та признатися мушу: ще тішить,
Що залишив сліди. Хтось знайде їх колись, з майбутті...